История Подолии

Древний Проскуров

На Подолье издревле жили люди. В IV-III тыс. до н.э. на этой территории были поселения трипольской культуры. На археологической карте юго-восточный район современного города, Лезнево (в прошлом древнее село Глезнев над Бугом), отнесен к середине XIII столетия. Но первым очагом будущего города стало село Плоскиров.

Первое упоминание про Плоскиров относится к 1493 году. В том году была проведена первая перепись населенных пунктов Подольского воеводства. В ней упоминается более 20 сел по верхнему течению Южного Буга. Названо и село Плоскиров, что раскинулось у впадины речки Плоской в реку Южный Буг. В нем насчитывалось всего 7 дымов, или отдельных хозяйств.

Второе упоминание о селе датируется 1510 годом. Тогда польский король за верную службу пожаловал Плоскиров шляхтичу Станиславу Гурскому в пожизненное владение. Это означало, что все жители села переходили в собственность Гурского и становились его крепостными. Как свидетельствует документ Каменецкого земского суда, с 1521 года Гурский владел селами Плоскиров и Голишин (современный Олешин).

Однако в переписи 1530 года село Плоскиров снова названо королевским (допускается, что в то время Гурский умер, а на его наследников право феодальной собственности не распространялось). Соответственно, в 1530 и 1542 гг. в Плоскирове было 10, а позднее 8 плугов, в каждый из которых входили две или три крестьянских семьи.

В условиях постоянных татарских набегов население села не увеличивалось, а в 30-тые годы даже уменьшилось. В середине XVI столетия, польское правительство решило построить ряд крепостей, для противодействия этим набегам. Расстояние между крепостями было около 50 км. И одна из этих твердынь, в начале второй половины XVI столетия, была построена в Плоскирове. Неявным свидетельством этого является дарственная, про пожизненное владение в 1550 году селом Плоскиров, каменецкому старосте Мацею Владку, который был начальником (каштеляном) всех крепостей.

Наличие крепости, где можно было, в случае нападения, спрятаться от врага, способствовало значительному увеличению села. За неполных 20 лет, количество жителей увеличилось почти в 3 раза и насчитывало уже 22,5 плуга. Тут селились беженцы из разоренных сел. 

Первое упоминание о расположении Плоскирова относится к 1594 году. Возвращаясь с Запорожья, посол австрийского императора Эрих Лясота из Стеблева, увидел в Плоскирове чудесное озеро. Известно лишь одно свидетельство о расположении крепости и населенного пункта. Его дал в своем дневнике немецкий путешественник Ульрих фон Вердум в 1671 году. Он писал, что Плоскиров расположен над "низиною, посреди болот и широкого озера, которое тянется к Бугу". На озере "есть четырехугольный остров, на котором окруженная валами и частоколами, стоит местная крепость". Анализ дневника путешественника позволяет прийти к выводу, что озерами он называет искусственные пруды (водохранилища), построенные людьми с помощью плотин. В случае с Плоскировом это было так. На холме, посреди болота, была построена крепость. А потом, с помощью плотины, поднята вода в Буге и затоплены болота. Крепость на холме стала островом. При этом, село очутилось на полосе земли между озером и речкой Плоскою (название зафиксировано еще в 1442 году). За речкою Плоскою начиналось громадное болото (сейчас это территория городского парка). Скорее всего, под водой озера очутилась и часть безымянной речки (сейчас закрыта в коллектор). Именно эта речка до того времени называлась "Ров" (в Украине и сейчас не одна речка носит это название). Название "Плоскиров" обозначало село, расположенное между Плоскою и Ровом, а потому хорошо защищенное. С целью большей надежности, жители начали строиться и с другой стороны озера. Был построен длинный мост через озеро, что свидетельствовало о его небольшой глубине (основой неприступности крепости было болотистое дно). 

В 1578 году, польский король Стефан Баторий дал Плоскирову привилегию, по которой разрешил ежегодно проводить две ярмарки и каждую неделю торги. Впоследствии Плоскиров становится городком. Кроме украинских селян, тут поселяются отставные польские солдаты, переселенные селяне и евреи (их основу составили беженцы из охваченной религиозными войнами Германии). 

В 1648 году Плоскировскую крепость взяли казаки, возглавляемые Максимом Кривоносом. Во время Освободительной войны 1648-1654 гг., Плоскиров несколько раз переходил из рук в руки и после войны остался в составе Польши.

В 1665 году его арендатором стал полковник Марцин Замойский. В городке было всего 12 домов с дворами. 

Уже упомянутый Ульрих фон Вердум указывал, что крепость была целой (это опровергает утверждение польских авторов, что ее уничтожили казаки). Еще за несколько лет перед этим татары забрали из Плоскирова сразу полторы тысячи душ. После этого набега в нем уцелели 30 домов и православная церковь. Дома и церковь находились на суходоле между озером и речкой Плоской.

Письменных источников о пребывании в Плоскирове турок в 1672-1699 гг. до сих пор не найдено. Вернув себе по мирному договору Подолье, Польша взяла курс на ликвидацию правобережных казацких полков. Усиление польского гнета вызвало в июле 1702 года восстание. В конце ноября, восставшие освободили Плоскиров. Однако, в январе 1703 года, казаки потерпели под городком поражение и отступили. На Плоскиров напали шляхтичи из ближайших сел, разрушили винокурню и разграбили оборудование и скот. По этому поводу, управляющий Плоскирова, шляхтич Адам Билевский (управлял от имени Замойского) написал жалобу в каменецкий земской суд на шляхтичей Дубинского, Саковича, Гриву и других. Документы этого дела не сохранились.

В середине XVIII столетия, усилиями оккупационной власти, православная церковь была превращена в греко-католическую. В городке развивалось ремесло, возникали цеха. В 1765 году здесь действовали цеха: швейный, ткацкий, сапожный, кузнечный и бондарный.

В 1770 году на городок обрушилась страшная беда. От эпидемии умерло 500 жителей, из них 200 детей.

В 1775 году король Станислав Август, специальной грамотой, подтвердил право Плоскировцев проводить дважды в год двухнедельные ярмарки. Владельцы города Замойские дали Плоскирову право ограниченного самоуправления. В его состав входили войт, два бурмистра, два лавочника и писарь. Точно не известно, когда была разрушена или разобрана крепость. Во второй половине XVIII столетия, озера уже не было. Охраняли город сами жители. 

В 1789 году в городке, проживали 96 мещан и тягловых селян, которые имели свое хозяйство, определенный доход и платили значительные налоги. Но было и 126 бурлаков и нищих, что жили в убогих халупах или совсем не имели жилья. Не было у них и коней. В условиях хозяйствования того времени, отсутствие лошадей было признаком убожества. Каким было расслоение среди жителей 184 домов, что принадлежали евреям, перепись умалчивает.

В результате второго раздела Польши и образования в 1795 году Подольской губернии, город стал уездным центром. Впервые, в указе русского царя, появилось название Проскуров. Специального указа про переименование Плоскирова в Проскуров. 

Украинское слово "проскура" (по-русски "просфора", "просвира") означает круглый хлебец из пшеничной муки особой выпечки, который используется в христианских обрядах. Некоторые исследователи считают, что неофициально это название использовалось давно и потому попало в подготовительные материалы к указу. Возможно, чиновники перепутали слово, а объяснение появилось позднее. Тем более, что в 1797 году Павел I возвратил городу старое название и только в 1801 году уездный город получил название "Проскуров". 

По написанному в те годы "Камеральному и топографическому описанию Подольской губернии Проскуровского уезда" указывалось, что, обращенная из униатской, православная соборная церковь имеет "иконостас необычной живописи". В городе есть небольшая деревянная еврейская школа. В центре города, в старом гостином дворе, есть 68 деревянных лавок, некоторые из них пустые, а в других продаются мелкие товары. Есть небольшой старый пивоваренный завод. На двух плотинах Буга - две мельницы, каждая на две поставы, которые мололи за сутки по 20 корцев (то есть всего 8 тонн муки). В городе еженедельно, проходили торги, а в год - 13 ярмарок. 

"Жители занимались хлеборобством, между ними были мастеровые люди: портных - 2, ткачей - 8, бондарей - 19, кузнецов - 3 и резчиков - 79. Жены их пряли разную пряжу и нанимались к евреям стирать одежду, носить воду и топить печи, и потому жили очень бедно. А проживающие евреи получали свое от трактиров и винокурен; между ними были и мастеровые: портных - 9, закройщиков - 24, медников - 12, пекарей - 6, парикмахеров - 5" - так описывает занятия жителей Проскурова автор. Заметным является факт отсутствия среди населения дворян.

В 1801 году на месте, где раньше стояла крепость, был построен костел святой Анны, разрушенный в годы воинствующего атеизма.

В 1802 - 1810 гг. был построен новый мост и насыпана плотина по дороге на Заречье (в те годы село).

В 1806 году, в Проскурове проживали 2022 жителей. Из них 992 мужчин и 1030 женщин. Жили они в 487 домах, из которых один каменный, магазинов каменных было 7, деревянных - 68, мельниц - 2.

Размещение в городе уездной администрации, военного гарнизона, обусловило рост строительства. Лишь в июле 1808 года, для выполнения строительных работ, было принято 41 человек из государственных селян и бессрочно отпускных солдат. 

В том же году, более 127 семей имели земельные наделы и занимались земледелием. Пять мещан торговали в магазинах с приказчиками, 48 мелкими товарами, а 334 жителя занимались ремеслами и торговали без магазинов.

События 1812 года отразились в городе лишь проведением дополнительной мобилизации в царскую армию. Даже пожары, которые в 1811-1812 гг. вспыхнули во многих местах, обошли Проскуров. Однако, не обошел город пожар 1822 года, полностью уничтоживший старую часть города. Тогда же сгорела и церковь со знаменитым иконостасом. Дивом была спасена лишь икона Божьей Матери, на подобии старинной Озерянской иконы, уцелел также каменный костел.

Который раз город восстал из пепла и был быстро отстроен. Жители сразу начали строить дома на своих усадьбах. Строили, в основном, из дерева и глины. План строительства Проскурова, утвержденный царем Александром I, не был выполнен. Новое строительство также осуществлялось без выполнения генерального плана. Это отразил и план города 1824 года. Главная улица - почтовая дорога на Каменец (современная Каменецкая), была построена лишь до перекрестка с нынешней ул. Котовского. На запад от Каменецкой отходили четыре короткие улицы, которые тянулись лишь до современной ул. Соборной. В 1835-1837 гг. вместо сгоревшей церкви сооружен новый собор - самая старая и до сих пор сберегшаяся постройка города. Улица около собора получила с того времени название Соборная. Все улицы были грязные, не мощенные.

Назаренко Е.Д.

Історія Поділля

Давній Проскурів

На Поділлі люди жили з давніх давен. В IV-III тисячоліттях до н.е.В IV-III тисячоліттях до н.е. на цій території були поселення трипільської культури. На археологічній карті північно-східний район сучасного Лезнево (в минулому старовинне село Глезнів над Бугом) віднесено до середини XIII століття. Та первісним осередком майбутнього міста стало село Плоскирів.

Перша згадка про Плоскирів відноситься до 1493 року. В тому році було проведено перепис населених пунктів Подільського воєводства. В ньому згадується понад 20 сіл на верхній течії Південного Бугу. Серед них названо і село Плоскирів, що розкинулося на впадині річки Плоскої в річку Південний Буг. В ньому нараховувалось 7 димів, або окремих господарств.

Друга згадка про село датується 1510 роком. Тоді польський король за вірну службу пожалував Плоскирів шляхтичу Станіславу Гурському в довічне володіння. Це означало, що всі мешканці села переходили у власність Гурського і ставали його кріпаками. Як свідчить документ Кам'янецького земського суду, з 1521 року Гурський володів селами Плоскирів і Голішин (сучасний Олешин).

Та в люстрації (переписі) 1530 року село Плоскирів знову назване королівським (припускається, що на той час Гурський помер, а на його нащадків право феодальної власності не розповсюджувалось). Відповідно в 1530 і 1542 роках в Плоскирові було 10, а потім 8 плугів, в кожний з яких входило дві або три селянські родини.

В умовах постійних татарських набігів населення села не зростало, а в 30-ті роки навіть зменшилось. В середині XVI століття уряд вирішив побудувати низку фортець, для протидії цим набігам. Відстань між фортецями була приблизно 50 кілометрів. І одна з цих твердинь на початку другої половини XVI століття була побудована в Плоскирові. Непрямим свідченням цього є дарування у довічне володіння в 1550 році села Плоскирів старості Кам'янецькому Мацею Владку, який був начальником (каштеляном) всіх фортець. 

Наявнісь фортеці, де можна було, в разі нападу, сховатись від ворога, сприяла значному зростанню села. За неповних 20 років кількість мешканців збільшилась майже в три рази і нараховувала 22,5 плуги. Тут селились біженці з розорених сіл.

Перша згадка про розташування Плоскирова відноситься до 1594 року. Повертаючись із Запоріжжя, посол австрійського імператора Еріх Лясота зі Стеблева, побачив у Плоскирові чудове озеро. Відомо лише одне свідчення про розташування фортеці і населеного пункту. Його дав у своєму щоденнику фрізький мандрівник Ульріх фон Вердум у 1671 році. Він писав, що Плоскирів розташований над "низиною, серед боліт і широкого озера, яке тягнеться аж до Бугу". На озері "є чотирикутний острів, на якому, оточена валами і частоколами, стоїть місцева фортеця". Аналіз щоденника мандрівника дозволяє зробити висновок, що озерами він називає штучні ставки (водосховища), створені людьми за допомогою гребель. У випадку з Плоскировом це було так. На пагорбі серед болота була збудована фортеця. А потім за допомогою гребель була піднята вода в Бузі і затоплені болота. Фортеця на пагорбі стала островом. При цьому село опинилось на смузі землі між озером і річкою Плоскою (назва зафіксована ще у 1442 році). За річкою Плоскою починалось велике болото (зараз це територія міського парку). Ймовірно, що під водою озера опинилась і частина безіменної річки (зараз закута в колектори). І саме ця річка до того часу називалась "Рів" ( в Україні і зараз не одна річка має таку назву). Назва "Плоскирів" означала село, розташоване між Плоскою і Ровом, а тому добре захищене. З метою більшої надійності мешканці почали будуватись і з другого озера. Було споруджено довгий міст через озеро, що свідчить про невелику його глибину (основою неприступності фортеці було болотяне дно).

В 1578 році польський король Стефан Баторій надав Плоскирову привілей, за яким дозволив щороку проводити 2 ярмарки і щотижневі торги. Згодом Плоскирів стає містечком. Крім українських селян тут поселяються відставні польські солдати, переселені селяни і євреї (їх основу становили втікачі з охопленої релігійними війнами Німеччини).

В 1648 році Плоскирівську фортецю взяли козаки під проводом Максима Кривоноса. Під час Визвольної війни 1648-1654 років Плоскирів кілька разів переходив з рук в руки і після війни залишився у складі Польщі.

В 1665 році його орендним власником став полковник Марцин Замойський. В містечку було всього 12 будинків з дворами.

Згадуваний уже Ульріх фон Вердум вказував на те, що фортеця була цілою (це спростовує твердження польських авторів, що її знищили козаки). Ще за кілька років перед тим татари забрали з Плоскирова одразу півтори тисячі душ. Після цього набігу в ньому уціліло 30 будинків і православна церква. Будинки і церква знаходились на суходолі між озером і річкою Плоскою.

Письмових джерел про перебування в Плоскирові турків у 1672-1699 роках досі не виявлено. Повернувши собі за мирним договором Поділля, Польща взяла курс на ліквідацію правобережних козацьких полків. Посилення шляхетського гніту викликало в червні 1702 року повстання. Наприкінці листопада повстанці визволили Плоскирів. Проте в січні 1703 року козаки зазнали під містечком поразки і відступили. На Плоскирів напали шляхтичі з навколишніх сіл, зруйнували винокурню і загарбали начиння і худобу. З цього приводу управитель Плоскирова, шляхтич Адам Белевський (управляв від імені власника, Замойського) написав скаргу в Кам'янецький земський суд на шляхтичів Дубинського, Саковича, Гриву та інших. Документи цієї справи не збереглися.

В середині XVII століття старанням окупаційної влади православна церква була перетворена в греко-католицьку. В містечку розвивалось ремесло, виникали цехи. В 1765 році тутдіяли цехи: кушнірський з шевським, ткацький з чоботарським, ковальський з бондарським.

В 1770 році містечко спіткало страшне лихо. Від епідеміїї померло 500 мешканців, з них 200 дітей. 

В 1775 році король Станіслав Август спеціальною грамотою підтвердив право плоскирівчан проводити двічі на рік двотижневі ярмарки. Власники міста Замойські надали Плоскирову право обмеженого самоуправління. До його складу входили війт, два бурмистри, два лавники і писар. Точно не відомо, коли була зруйнована чи розібрана фортеця. В другій половині XVIII століття озера вже не було. Охороняли місто самі мешканці.

В 1789 році в містечку проживало 96 міщан і тяглових селян, які мали свої господарства, певний прибуток і платили значні податки. Але було 126 бурлаків (нетяг) і піших, які жили в убогих халупах або зовсім не мали житла. Не мали вони і коней. В тогочасних умовах господарювання відсутність коней була ознакою злиднів. Яке було розшарування серед жителів 184 будинків, що належали євреям, люстрація мовчить.

В результаті другого поділу Польщі і утворення у 1795 році Подільської губернії місто стало повітовим центром. Вперше в указі російського царя з'явилася назва Проскурів. Спеціального указу про перейменування Плоскирова в Проскурів не було.

Українське слово "проскура" (російською - "просфора", "просвіра") означає круглий хлібець з пшеничного борошна особливої випічки, що використовується в християнських обрядах. Деякі дослідники вважають, що неофіційно ця назва вживалася давно і тому потрапила в підготовчі матеріали до указу. Можливо, чиновники просто переплутали слово, і пояснення з'явилось пізніше. Тим паче, що в 1797 році Павло І повернув місту стару назву і лише в 1801 році повітове місто остаточно отримав назву "Проскурів".

В складеному в ті роки "Камеральному і топографічному описі Подільської губернії Проскурівського повіту" вказувалося, що обернена з уніатської православна соборна церква має "іконостас неабиякого живопису". В місті є мала дерев'яна єврейська школа з пришкілком. Посеред міста в старому гостиному дворі є 68 дерев'яних лавок, деякі з них порожні, а в інших продаються дрібні товари. Є невеликий старий пивоварний завод. На двох греблях Бугу два млини, кожний на дві постави, що вимелювали за добу по 20 корців (тобто всього 8 тонн борошна). В місті щотижня проходили торги і в рік 13 ярмарків. 

"Мешканці займалися переважно хліборобством, між ними були і майстрові люди: шевців - 2, ткачів - 8, бондарів - 19, кушнірів -10, ковалів - 3, різників -79. Жінки їх пряли різну пряжу і вели бідне життя. А мешкаючі євреї одержували своє від шинкування і винокуріння; між ними теж були майстерові: шевців - 9, кравців - 24, мідників -12, пекарів -6, цирульників - 5" - так описує заняття жителів Проскурова автор. Примітним є факт відсутності серед населення дворян.

В 1801 році на місці, де раніше стояла фортеця було збудовано кам'яний костьол святої Анни, знесений в роки войовничого атеїзму.

В 1802-1810 роках було побудовано новий міст і насипана гребля по дорозі на Заріччя (в той час село).

В 1806 році в Проскурові проживало 2022 мешканці. З них 992 чоловіки і 1030 жінок. Жили вони в 487 будинках, з яких один кам'яний, крамниць кам'яних було 7, дерев'яних - 68, млинів - 2.

Розташування в місті повітової адміністрації, військового гарнізону зумовило зростання будівництва. Лише в липня 1808 року для виконання будівельних робіт було прийнято 41 чоловіка з державних селян і безстроково відпускних солдат.

В тому ж році понад 120 сімей мали земельні наділи і займалися землеробством. 5 міщан торгували в крамницях з прикажчиками, 48 - дрібними товарами, а 334 мешканці займалися промислами і торгували без крамниць.

Події 1812 року позначилися в місті лише проведенням додаткової мобілізації в царську армію. Навіть пожежі, які в 1811-1812 роках спалахнули в багатьох місцях обійшли Проскурів. Але не обминула пожежа місто в 1822 році, вщент знищивши стару частину. Тоді ж згоріла й церква із знаменитим іконостасом. Дивом була врятована ікона Божої Матері, подоби старовинної Озерянської ікони. Уцілів також кам'яний костьол.

І вкотре місто постало з попелу і було швидко відбудоване. Мешканці відразу почали споруджувати будинки на своїх садибах. Будували, в основному, з дерева і глини. План забудови Проскурова, затверджений царем Олександром І не був виконаний. Нова забудова також здійснилась без дотримання генерального плану. Це відбив і план міста 1824 року. Головна вулиця - поштова дорога на Кам'янець (сучасна Кам'янецька) була збудована лише до перехрестя з нинішньою вулицею Котовського. На схід від Кам'янецької відходило 4 короткі вулички, які тяглися лише до сучасної вулиці Соборної. В 1835-1837 роках замість згорілої церкви споруджено новий собор - найдавніша і досі збережена будова міста. Вулиця біля собору одержала з того часу назву Соборної. Та всі вулиці були брудні, немощені.

Назаренко Є.Д.